Видатні вчені ІнФОВ НАН України

Академік НАН України
КУЧЕР РОМАН ВОЛОДИМИРОВИЧ
(1925 – 1991)

Роман Володимирович Кучер народився 12 березня 1925 року у м. Львові в родині відомого фізика, доктора філософії Віденського університету, професора гімназії Володимира Кучера, що і відбилося на формуванні його світогляду.
В 1942-1944 рр. навчався у Львівському політехнічному інституті на «технічних курсах», а потім – на хімічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка, який у 1947 році він з відзнакою закінчив і в якому залишився працювати.
Педагогічна діяльність Р. Кучера розпочалася майже зразу після закінчення університету: асистент, а після захисту кандидатської дисертації (1952 р.) – доцент кафедри фізичної і колоїдної хімії. Він володів високою майстерністю лектора, завжди сумлінно готувався до зустрічі з аудиторією, і заняття проходили цікаво. Разом з ним завжди працювали і студенти-гуртківці, захоплено оволодіваючи елементами наукових досліджень. Почуття власної гідності, глибока ерудиція з різних питань науки і життя творили підґрунтя його незмінної доброзичливості та уваги до людей.
В 1962 р. Р.В. Кучер був призначений керівником лабораторії Мінхімпрому СРСР в м. Бориславі Львівської області. Після захисту в 1964 р. докторської дисертації Кучер очолив кафедру фізичної і колоїдної хімії Львівського університету імені Івана Франка. В 1965 р. йому присвоєно звання професора. В цьому ж році вчений був обраний член-кореспондентом АН УРСР і з 1966 р. очолив організований ним в м. Донецьку відділ радикальних процесів Донецького відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії АН УРСР, яке в 1975 р. було перетворене в Інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії АН УРСР. В 1972 р. Роман Кучер обраний академіком АН УРСР.
Науково-дослідницьку роботу вчений успішно поєднував з педагогічною, керуючи кафедрою фізичної хімії в Донецькому університеті. В 1980 р. Кучер повертається до м. Львова і до 1982 р. завідує кафедрою технології нафти і нафтохімічного синтезу Львівського політехнічного інституту. З 1982 р. академік Кучер очолив Інститут геології і геохімії горючих копалин АН УРСР, а також відділ хімії органічних мінералів цього ж інституту.
Наукова творчість Р.В. Кучера зародилася ще в студентські роки: вже тоді разом з Т.М. Полонським він досліджував адсорбцію львівських бентонітів. Потім під керівництвом О.І. Юрженка захопився фізико-хімією поверхнево-активних сполук, яка залишилася в колі його зацікавлень впродовж усієї подальшої наукової праці. Наприклад, це процеси емульсійної полімеризації (з 1952 р.) та окиснення вуглеводнів в емульсіях (з 1956р.), де поєднувалися його теоретичні знання про кінетику радикальних реакцій та закономірності процесів в мікрогетерогенних системах в присутності емульгаторів. Важливим і цікавим в цих роботах є те, що їх результати зіставлені з кінетикою реакції полімеризації та окиснення вуглеводнів в емульсіях, які мають безпосередньо практичне значення для подальшого удосконалення промислових процесів.
В 1953 р. Роман Кучер у Львівському університеті започаткував систематичні дослідження кінетики та механізму процесів рідинно-фазового окиснення органічних сполук. В результаті цих досліджень встановлено ряд закономірностей окиснення алкілароматичних вуглеводнів, що мають фундаментальне значення для інтерпретації таких реакцій, а також були використані при розробці нових і удосконаленні існуючих хіміко-технологічних процесів, наприклад, кумольно-фенольний синтез. Вагомим вкладом в науку є відкриття академіком Кучером на основі теорії ланцюгових процесів кінетичного закону нагромадження проміжного продукту, що утворюється за молекулярним, а вичерпується за ланцюговим механізмом в ході ланцюгової вироджено-розгалуженої реакції при введенні сильного інгібітора.
Найбільш плідною та багатогранною стала діяльність вченого починаючи з 1964 р. В цей період аж до 1980 р. необхідно відмітити роботи з систематичного дослідження кінетики і механізму процесів рідинно-фазового окиснення н-олефінових вуглеводнів. Р. Кучером та його учнями проводилися надзвичайно цікаві дослідження реакційної здатності вільних радикалів і молекул в гомолітичних реакціях, що пов’язано із структурою реагуючих частинок. Дослідження виконувалися із застосуванням сучасного прецизійного експериментального обладнання та методів квантової хімії. Одержані результати стали підґрунтям розуміння природи складних процесів перетворення як індивідуальних органічних сполук, так і їх сумішей. Новий напрямок створений Романом Володимировичем на межі фізичної хімії і мікробіології дозволив отримати і впровадити у виробництво практичні рекомендації для інтенсифікації процесу мікробіологічного окиснення парафінів. За цикл робіт «Дослідження процесів радикально-ланцюгового і ферментативного окиснення вуглеводнів в емульсіях» вченому присуджена в 1975 р. премія ім.. Л.В. Писаржевського.
Р.В. Кучер багато сил і часу віддавав громадській роботі. У різні роки очолював Донецьке обласне правління ВХО ім Д.І. Менделєєва, був членом Всесоюзної ради НТО (м. Москва) і Українського республіканського правління ВХО ім. Д.І. Менделєєва.Академік НАН України

Академік НАН України

ЛИТВИНЕНКО ЛЕОНІД МИХАЙЛОВИЧ
(1921 – 1983)

Леонід Михайлович Литвиненко народився 12 січня 1921 р. у м. Таганрозі. У 1939 р. вступив до Ленінградського індустріального інститут. У 1941 р. був призваний у діючу армію, одержав важке поранення на фронті та був демобілізований. У 1942 р. вступає до Українського об’єднаного університету (м. Харків), хімічний факультет якого закінчив у 1947 р. 1947-1950 рр. — аспірант Харківського державного університету за фахом «Органічна хімія».
Після захисту кандидатської дисертації в 1951 р. Л.М. Литвиненко активно включається в дослідження кінетики ацилірування амінів. У 1954 р. виходять у світ його перші статті під рубрикою «Просторова будова і реакційна здатність», які лягли в основу виявленого нового структурного явища в органічній хімії – підвищеної провідності в протяжних молекулярних системах на основі біфенілу, що містять гетероатом з неподіленої парою електронів між фенільними фрагментами. Пізніше це явище було виявлено в інших молекулярних системах і отримало назву позитивного місткового ефекту (ПМЕ).
Основні наукові роботи вченого присвячено вивченню структури та реакційної здатності органічних сполук, механізмів хімічних реакцій та органічного каталізу. Л.М. Литвиненко вивчав кінетику та механізм реакцій нуклеофільного заміщення у ненасичених атомів вуглецю, сірки, фосфору. Він з’ясував механізм дії органічних каталізаторів в процесах ацильного переносу, в тому числі особливості нуклеофільного каталізу в неводному середовищі, сформулював закономірності біфункціонального каталізу, відкрив кисненуклеофільний та фото індукційний каталіз.
Педагогічна і наукова діяльність Л.М. Литвиненка була пов’язана з хімічним факультетом Харківського університету аж до 1965 р.: з 1950 р. – асистент кафедри органічної хімії, з 1952 по 1959 рр. – доцент кафедри органічної хімії з присвоєнням відповідного наукового звання, з 1959 по 1965 рр. – завідувач кафедри технічної хімії.
У 1961 р. Леонід Михайлович захистив докторську дисертацію, в 1962 р. – його затверджено у званні професора.
У 1964 р. Литвиненко Л.М., за доручення Президії АН УРСР, приступив до організації хімічного інституту АН УРСР у м. Донецьку. Спочатку — це Сектор хімії при фізико-технічному інституті АН УРСР, потім — Донецьке відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського АН УРСР, і з 1975 р. — Інститут фізико-органічної хімії і вуглехімії АН УСРС, якому після смерті Леоніда Михайловича надано його ім’я.
Після організації ІнФОВ, його Дослідного виробництва, будівництва і освоєння нового корпусу, Л.М. Литвиненко направив свою енергію на вирішення хімічними інститутами, вузами та підприємствами Донбасу важливих завдань, пов’язаних з впровадженням наукових результатів у виробництво, підготовкою і вихованням висококваліфікованих кадрів.
У 1965 р. Л.М. Литвиненка призначено першим ректором університету, утвореного в м. Донецьку на базі педінституту. У цьому ж році його обирають дійсним членом АН УРСР.
Л.М. Литвиненко був першим головою Донецького наукового центру АН УРСР. У 1965 р. Литвиненко Л.М. відкриває й очолює (1965–1968 рр.) кафедру органічної хімії Донецького університету, професором якої він залишався до кінця свого життя.
У 1969 р. за цикл праць в області дослідження механізмів хімічних реакцій і дії органічних каталізаторів Л.М. Литвиненко удостоєно премії ім. Л.В. Писаржевського Академії наук УРСР.
У 1977-1983 рр. в рамках програми НВО «Спецматеріали» під керівництвом Л.М. Литвиненка виконано великий цикл досліджень, спрямованих на створення нових полімерних матеріалів з комплексом унікальних властивостей: структурно-забарвлених поліамідоефірів, термостійких полімерів на основі поліефірів, модифікованих введенням антипіренових фрагментів, водорозчинних полімерів. Багато із цих розробок впроваджено в промисловість: виробництво забарвлених пінополіуретанів, кольорових склопакетів, будівельних, лакофарбних і поліграфічних матеріалів, товарів побутової хімії.
За великий внесок у розвиток хімічної науки на Донбасі та плідну роботу по вихованню та підготовці наукових кадрів Л.М. Литвиненко нагороджено в 1971 р. орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1981 р. – орденом Жовтневої Революції.
З 1982 р. Л.М. Литвиненко очолював українську секцію Наукової ради АН СРСР з хімії викопного твердого палива.
Л.М. Литвиненко – відомий вчений в області фізико-органічної хімії (три монографії, понад 450 статей), один зі засновників в нашій країні нового напряму – гомогенного органічного каталізу.
Наукові ідеї Л.М. Литвиненка знайшли широке втілення в практиці. Він є автором близько 40 винаходів.
Для вшанування пам’яті Леоніда Михайловича Литвиненка в музеї Інституту відкрито відділ, присвячений його життю і творчій діяльності. У сквері перед Інститутом висаджена алея пам’яті, проводяться приурочені до дати його народження читання з актуальних питань фізико-органічної хімії і вуглехімії.

Академік НАН України
ПОПОВ АНАТОЛІЙ ФЕДОРОВИЧ

Анатолій Федорович Попов народився 14 березня 1937 року в слободі Ламській Старооскольського району Белгородської області. Після закінчення з відзнакою хімічного факультету, а потім аспірантури Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (1961 р.), працював на кафедрі органічного каталізу і кінетики.
З 1965 р. його діяльність нерозривно пов’язана з Національною академією наук України. А.Ф. Попов переїжджає в Донецьк зі своїм вчителем академіком Л.М. Литвиненко, де бере активну участь у створенні Донецького наукового центру, працюючи в Секторі хімії Донецького фізико-технічного інституту ім. О. О. Галкіна (потім Донецьке відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського, потім ІнФОВ).
У 1967 р. захищає кандидатську дисертацію, в 1984 р. – докторську дисертацію, в 1988 р. – затверджений у званні професора. У 1976 р. стає заступником директора ІнФОВ з наукової роботи. З 1980 р. завідує відділом хімії молекулярних комплексів, з 1983 р – виконуючий обов’язки, а потім директор Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії. У 1988 р. обраний членом-кореспондентом, а в 2003 р. – академіком Національної академії наук України.
А.Ф. Попов – Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, лауреат премії ім. І.О. Бродського, нагороджений орденом «Знак пошани», відмінник освіти України, найкращий винахідник АН УРСР.
Значна частина досліджень А.Ф. Попова в області механізмів органічних реакцій пов’язана з розвитком теорії перехідного стану на прикладі реакцій нуклеофільного заміщення і приєднання. Ним запропоновані підходи до встановлення структури перехідних станів з використанням екстратермодінаміческіх співвідношень, заснованих на принципі лінійності вільних енергій. Завдяки цьому істотно розвинені окремі положення класичних SN-механізмів, зокрема механізмів в прикордонних областях. Обгрунтовано та експериментально підтверджено положення про те, що в прикордонній області можливе співіснування дискретних узгоджених і стадійних маршрутів з близькими вільними енергіями активації. Розроблено концепцію «полімолекулярних» SN-механізмів заміщення, згідно з якою рушійною силою хімічних реакцій в неполярних і слабосольватуючих середовищах є молекулярна організація реагентів безпосередньо перед реакційним актом, а власне хімічний процес здійснюється шляхом концертного перегрупування полігетероассоціату. Ці положення мають виключно важливе значення і для теорії гомогенного органічного каталізу.
А.Ф. Поповим передбачено і вперше експериментально реалізовано нуклеофільний каталіз в реакціях нуклеофільного заміщення в вініл- і алкілгалогеніду; досліджено структуру, реакційну здатність і напрямки розпаду онієвих інтермедіатів; розроблена хімія стабільних вінілоніевих солей.
Великий цикл робіт А.Ф. Попова присвячено дослідженню кількісного взаємозв’язку між структурою і реакційною здатністю органічних сполук. Він – один з авторів кореляційних рівнянь, які увійшли в літературу під назвою рівнянь Попова-Литвиненка і Богаткова-Попова-Литвиненка. Запропоновано емпіричні постійні цих рівнянь ( і EN), які включено в довідковий арсенал.
А.Ф. Поповим детально вивчено відкрите академіком Л.М. Литвиненко нове структурне явище в органічній хімії – позитивний мостіковий ефект, суть якого полягає в підвищеній передачі електронних ефектів в протяжних двоядерних мостікових системах в порівнянні з безмостіковими. Передбачено і експериментально знайдено анізотропію електронної провідності в протяжних молекулярних системах.
Дослідження в зазначених вище областях фізико-органічної хімії покладено А.Ф. Поповим в основу створення нових структурно-забарвлених поліамідоефірів, радіопрозорих, важкогорючих та вогнестійких епоксидних композицій, мочевіноформальдегідних смол зі зниженим вмістом формальдегіду, термостійких і оптично прозорих клеїв і герметиків для мікроелектроніки. Фотопроводникові матеріали для безсрібного запису інформації запропоновано для захисту грошових знаків, цінних паперів та документів строгого обліку. Запропоновано також нові способи і технології отримання органічних речовин, які мають біологічну активність, способи руйнування токсичних речовин, в тому числі компонентів ракетного палива.
А.Ф. Поповим внесено істотний вклад в розвиток теорії межфазного каталізу. Запропоновано способи управління топологією реакції, розроблено підходи для використання топології реакції як інструменту управління стереоселективністю в міжфазному каталізі, визначено функція активного реагенту в інтерфазному і екстракційному механізмі.
Особливе місце в дослідженнях А.Ф. Попова з проблеми «структура – реакційна здатність» займають роботи по з’ясуванню природи супернуклеофільності органічних і неорганічних аніонів, так званого «-ефекту». Вперше визначено верхню межу супернуклеофільності, яка обумовлена структурою нуклеофіла. Запропоновано підходи до підвищення супернуклеофільної реакційної здатності: використання функціональних ПАР, проведення реакцій в «розплавах» солей, в міжфазних системах «рідина-рідина» і «рідина-тверде тіло» та ін. Даний напрямок робіт є надзвичайно важливим для розробки способів і технології знищення екотоксикантів, отруйних речовин, у тому числі хімічної зброї, в умовах зростаючої екологічної небезпеки на землі і в атмосфері.
Світове визнання отримали роботи А.Ф. Попова в галузі хімії вугілля і графіту. У дослідженнях вугілля, як природного джерела сировини для отримання хімічних речовин і матеріалів, А.Ф. Поповим запропоновано новий метод вивчення структури вугілля, відповідно до якого інформацію про його структуру отримують шляхом модифікації органічної маси вугілля дією «модельних» хімічних перетворень. Для цієї мети успішно застосовано реакції відновного алкілування бітумінозних вугіль і окислювальної термодеструкції отриманих продуктів. Ці дослідження спрямовано на розробку як нових ефективних вуглехімічних процесів, так і технологій утилізації шкідливих відходів вугільної та нафтової промисловості.
Роботи А.Ф. Попова з кінетики, каталізу і механізмів органічних реакцій отримали світове визнання та широко цитуються в науковій літературі. Він автор понад 600 наукових публікацій.
Наукові ідеї А.Ф. Попова знайшли широке втілення в практиці. Він є автором 90 винаходів, багато з яких впроваджено в промисловість.
А.Ф. Попов займається активною підготовкою наукових і науково-педагогічних кадрів. У 1980-1990 рр. завідував кафедрою біохімії Донецького державного університету, в 1991-2014 рр. – професор цієї ж кафедри. Під його керівництвом захищено 27 кандидатських дисертацій.
Більше 30 років А.Ф. Попов очолює Інститут фізико-органічної хімії і вуглехімії НАН України. Багато часу і сил віддає науково-організаційній роботі в Інституті і НАН України.
Анатолій Федорович Попов відомий вчений в галузі фізико-органічної хімії і вуглехімії з світовим іменем вносить великий вклад в розвиток сучасної хімічної науки.

Член-кореспондент НАН України
БАРАНОВ СЕРГІЙ МИКИТОВИЧ
(1918 – 2000)

Сергій Микитович Баранов – видатний учений у галузі органічної хімії, хімії гетероциклічних сполук і вуглехімії – народився 14 жовтня 1918 р. в м. Кустанай (Казахстан). Після закінчення школи в м. Пржевальськ (Киргизстан) вступив до Ленінградського державного університету на хімічний факультет, який закінчив із відзнакою в 1941 р. У липні 1941 р. вступив до лав Червоної армії.
У 1942 р. закінчив зенітно-прожекторне училище у м. Омськ. Брав участь в боях на Московському та Центральному фронтах як командир взводу, заступник командира роти, помічник начальника штабу полка, черговий командного пункту прожекторів. Нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни, багатьма орденами та медалями.
Наукова діяльність С.М. Баранова розпочалася в 1946 р. у Львівському медичному інституті, де він працював асистентом, доцентом кафедри неорганічної та аналітичної хімії. У 1952 р. учений захистив кандидатську дисертацiю з теми: «Термiчний розпад окисей олефiнiв та їх конденсацiя з амоніаком в присутностi каталiзаторiв». З 1953 по 1966 рр. працював завідувачем кафедри органічної хімії Львiвського медичного інституту. У 1962 р. захистив докторську дисертацію «Дослідження реакційної здатності метиленової групи у похідних азолідинiв, хiноксалінiв та птеридинiв».
Він є автором першого підручника українською мовою «Органічна хімія» для студентів медичних вищих навчальних закладів (Київ, «Вища школа», 1970 р.).
У грудні 1965 р. С.М. Баранова обирають членом-кореспондентом НАН України.
Починаючи з 1966 р. С.М. Баранов є одним із організаторів та співробітником Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії НАН України в Донецьку. Впродовж багатьох років (1967–1993 рр.) керував відділом спецметодів вуглехімічного та органічного синтезу.
З ініціативи вченого у 1966 р. в Донецькому державному університеті було створено одну з перших у країні кафедр вуглехімії, котра готувала висококваліфікованих фахівців цього профілю.
Основний напрям робіт С.М. Баранова – синтез і реакційна здатність гетероциклічних сполук. Розроблена вченим реакція гетерилювання відкрила новий шлях спрямованого синтезу сполук заданої структури та властивостей. Детальні дослідження хімії різних класів речовин стали основою для синтезу багатьох нових сполук, виробництвом чималої кількості з яких займалася вітчизняна промисловість. У медичній практиці застосовується препарат-анестетик «Ротилан» та «Склад для аналгезії та наркозу». На основі ксантановодню було розроблено стабілізатори полімерних матеріалів для заводу «Азовсталь».
У галузі вуглехімії роботи С.М. Баранова спрямовувалися на дослідження структури й хімічних властивостей вугілля. На базі азотистих компонентів кам’яновугільної смоли одержано низку інгібіторів сірководневої корозії металів. Налагоджено виробництво полістирольної композиції для захисту шахтного обладнання від корозії. Значним досягненням стало розроблення молекулярно-комплексної теорії будови вугілля, котра отримала визнання вуглехіміків багатьох країн.
Під керівництвом С.М.Баранова підготовлено 2 докторів і 30 кандидатів наук. Він є автором монографії «Перспективи енергетичного та хімічного використання вугілля». Разом зі своїми співробітниками вчений опублікував понад 350 наукових праць, серед них – 100 винаходів.
С.М. Баранов проводив активну науково-організаційну і громадську роботу: був головою секції хімії Донецького наукового центру НАН України та МОН України, очолював Донецьку обласну організацію товариства «Знання».
Плідну працю вченого було відзначено орденом Трудового Червоного Прапора.

Член-кореспондент НАН України
РУДАКОВ ЄЛИСЕЙ СЕРГІЙОВИЧ

Єлисей Сергійович Рудаков народився 1929 р. у м. Томську. Вищу освіту здобув у Московському інституті тонкої хімічної технології, який закінчив у 1952 р. Після аспірантури Ленінградського інституту нафтохімічних процесів у 1959 р. був запрошений до Новосибірського інституту органічної хімії. У 1967 р. Єлисей Сергійович захистив докторську дисертацію і очолив лабораторію гомогенного каталізу Інституту каталізу СВ АН СРСР. З 1972 р. після обрання членом-кореспондентом Академії наук УРСР працював в Інституті фізико-органічної хімії і вуглехімії ім. Л.М. Литвиненка НАН України (м. Донецьк) завідуючим відділу електрофільних реакцій.
Основний напрям досліджень Є.С. Рудакова — вивчення зв’язку між термодинамікою систем і кінетикою хімічних реакцій. У монографіях «Термодинаміка міжмолекулярної взаємодії» (1968 р.) та «Молекулярна, квантова і еволюційна термодинаміка (розвиток і спеціалізація методу Гіббса)» (1998 р.) він розвинув концепцію термодинамічних функцій взаємодії в рідинах, розчинах, кристалах і встановив пропорційність між взаємодією в молекулярній системі та її впорядкуванням, яка пояснює компенсаційні ефекти в термодинаміці й кінетиці реакцій.
У галузі хімічної кінетики Єлисей Сергійович увів поняття про «першу кінетичну стадію» активації субстратів і рівноважної сольватації перехідних станів, розвинув метод розрахунку констант рівноваги і швидкостей реакцій за участю іонних пар і трійників.
Відкрито новий тип каталітичних перетворень — іонно-ланцюгова розгалужена реакція розпаду ізооктану в сірчаній кислоті, а також явище «фронтальної» реакції окислення диметилсульфіду азотною кислотою. Запропоновано кінетичну модель ефекту клітки в реакції між алканами і гідроксильними радикалами у воді, що пояснює низьку селективність і аномалії температурної залежності кінетичного ізотопного ефекту цієї реакції; показано, що окиснення алканів пероксиазотистою кислотою перебігає через проміжне утворення гідроксильних радикалів. Побудовано модель, яка дає змогу передбачити розчинності за характеристиками субстратів і розчинників. Основні кінетичні результати узагальнено в монографії «Реакції алканів з окисниками, металокомплексами і радикалами у розчинах» (1985 р.) і в розділі «Металокомплексна активація алканів, аренів і водню в водних і сірчанокислотних розчинах», який увійшов до книги «Каталіз. Механізми гомогенного і гетерогенного каталізу, кластерні підходи» (2002 р.).
Уперше на кінетичному рівні досліджено процеси хімічного окислення графітів і вугілля різного ступеня метаморфізму газофазними і рідиннофазними реагентами. Деталізовано уявлення про механізми таких реакцій і каталіз їх лугами та кислотами.
Є.С. Рудаков успішно поєднує наукову роботу з підготовкою наукових кадрів. Він був одним із засновників, а в 1967-1972 рр. — професором та завідувачем кафедри фізичної хімії Новосибірського держуніверситету. Він організатор великої наукової школи, його учні захистили 5 докторських і 22 кандидатські дисертації. Єлисей Сергійович автор понад 400 робіт, у тому числі 5 монографій, низки навчальних посібників. Він має 27 авторських свідоцтв і патентів на розроблення нових каталітичних систем у реакціях полімеризації, окислювального сполучення, окислення вуглеводнів, вугілля, графітів. Розроблені вченим нові уявлення, підходи і методи отримали широке визнання наукової громадськості, а експериментальні дані ввійшли в довідкову літературу.
Наукові досягнення Є.С. Рудакова відзначені премією імені Л.В. Писаржевського НАН України (1982 р.), Державною премією України в галузі науки і техніки (2003 р.) та премією імені О.І. Бродського НАН України (2012 р.).

ОПЕЙДА ЙОСИП ОЛЕКСІЙОВИЧ

Йосип Олексійович Опейда (народився 21 квітня 1942, с. Лемешів, Холмське воєводство, Польща) — український вчений-хімік, доктор хімічних наук, професор, соросівський професор, дійсний член Науко́вого товари́ства імені Шевче́нка, лауреат державної премії України в області науки та техніки.
У 1958 р. закінчив Млинівську середню школу (Рівненська область) і вступив на хімічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка за спеціальністю «Хімія», який закінчив в 1963 р. і у 1965-1966 рр. працював завідувачем лабораторії кафедри фізичної хімії .
З 1966 р. по 1969 р.навчався в аспірантурі при кафедрі фізичної хімії Донецького університету. У 1969 р. захистив кандидатську дисертацію та отримав ступінь кандидата хімічних наук за спеціальністю «Фізична хімія».
З 1969 р. по 1973 р. працював старшим викладачем, потім доцентом кафедри фізичної хімії Донецького університету. У 1972 р. здобув вчене звання доцента.
З 1973 р. по 2014 р. працював в Інституті фізико-органічної хімії та вуглехімії НАН України старшим науковим співробітником, заступником керівника відділу, з 1981 року – завідувачем відділу, з 1989 року – заступником директора інституту з наукової роботи.
У 1982 році захистив докторську дисертацію, в 1985 році здобув вчене звання професора.
З грудня 2014 р., переведений на посаду головного наукового співробітника у Відділення фізико-хімії горючих копалин ІнФОВ НАНУ (м Львів).
Наукові інтереси Й.О. Опейди зосереджені на вивченні механізму та кінетики радикальних гомолітичних реакції, математичному моделювання кінетики складних хімічних процесів, дослідженні зв’язку між структурою та реактивністю радикалів в реакціях відриву атома водню та приєднання по подвійному зв’язку, дослідженні органокаталізу та нанокаталізу в реакціях окиснення молекулярним киснем, упорядкуванні сучасної хімічної термінології.
Найважливіші наукові досягнення Й.О. Опейди:
– отримання узагальнених закономірностей при описі кінетики ланцюгових реакцій в сумішах;
– отримання нових закономірностей, що пов’язують структуру радикалів та молекул з їх реактивністю в гомолітичних реакціях;
– підготування тримовних тлумачних термінологічних словників, що охоплюють сучасну хімічну термінологію;
– розробка та впровадження (ВО «Азот» Навої, Узбекистан) високоефективної технології багатотоннажного отримання епоксидних смол особливої чистоти.
У Й.О. Опейди понад 300 статей, 10 книги, 7 винаходів.
Й.О. Опейда є членом редколегій двох міжнародних хімічних журналів, членом-кореспондентом Академії екологічних наук України та членом спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій.
Й.О. Опейда успішно поєднує наукову роботу з педагогічною діяльністю. З 1969 р по нинішній час викладає на хімічному факультеті Донецького національного університету ім..Василя Стуса (м. Винниця) провідні курси: «Математичне та комп’ютерне моделювання в хімії», «Квантова хімія», «Хімічна кінетика», «Будова речовини», спецкурси з кінетики хімічних реакцій, теорії реактивності хімічних сполук та використанню комп’ютерів в хімічних дослідженнях.
Й.О. Опейда активно займається підготовкою наукових кадрів. За довгі роки наукової діяльності під його керівництвом було виконано і успішно захищено 5 докторських і 21 кандидатських дисертацій, що стало вагомим внеском у науку і виховання наукових кадрів.
Нагороджений: грамотою Верховної Ради України, відзнакою Президії НАН України «За підготовку наукової зміни».
Наразі Й.О. Опейда плідно працює головним науковим співробітником Відділення фізико-хімії горючих копалин Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії ім. Л.М.Литвиненка Національної академії наук України.

ЄВГЕН ВОЛОДИМИРОВИЧ ТИТОВ
(1921 – 2005)

Євген Володимирович Титов народився 16 лютого 1921р. в м. Харкові, в сім’ї службовців. У 1929 р. вступив до школи, яку закінчив з відзнакою в 1939 р. У тому ж році він вступив до 1-го Харківського медичного інституту, але в лютому 1940 р. був призваний до лав Червоної Армії, служба в якій тривала до березня 1947 р . (фронт, поранення, контузія, робота з розмінування).
У 1947 р. Є.В. Титов вступив до Харківського державного університету, хімічний факультет якого закінчив з відзнакою в 1952 р. З 1952 по 1955 рр. – навчання в аспірантурі за спеціальністю «Фізична хімія» (кандидатську дисертацію захистив у 1958 р.).
Початок трудової діяльності Є.В. Титова було пов’язано з хімічним факультетом ХДУ: аспірант, асистент кафедри, старший викладач, доцент. У 1961 р. Вчена Рада хімічного факультету обирає доцента Є.В. Титова деканом.
Протягом 1964 р. в директивних органах СРСР вирішувалося питання про розвиток академічної науки на Донбасі. Є.В. Титов вніс значний вклад в розвиток хімічної науки в Донецькому регіоні, в створення Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії Національної Академії наук України. Практично створення Інституту було розпочато з організації лабораторії тонкого органічного синтезу в межах Харківського фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР (м. Харків). Заступником директора ФТІНТ на період організації Інституту органічного синтезу АН УРСР був призначений як директор-організатор проф. Л.М. Літвіненко, а керівником лабораторії тонкого органічного синтезу – Є.В. Титов. 1 жовтня 1964 р. ця лабораторія (10 осіб), почала свою діяльність: придбання обладнання, реактивів, дослідження в області синтезу та аналізу органічних сполук, підготовка до переїзду в м. Донецьк і роботи в складі Донецького фізико-технічного інституту АН УРСР .
Директором ДФТІ був чл.-кор. АН УРСР О.О. Галкін, його заступником з наукової роботи – Є.В.Титов, який одночасно був керівником лабораторії молекулярної спектроскопії. В кінці 1965 р., створено ще 5 лабораторій, які Постановою Президії АН УРСР № 13 від 21 січня 1966 р. було перетворено в Сектор хімії ДФТІ (керівником призначено Є.В. Титова), а трохи пізніше – в Донецьке Відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевского АН УРСР (керівник Є.В. Титов).
З 1 січня 1968 р. керівником ДВФОХ був призначений академік Л.М. Литвиненко, який перейшов на роботу в Відділення. А 6 червня 1975 р. Рада Міністрів прийняла Постанову № 90 «Про створення Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії АН УРСР на базі Донецького Відділення фізико-органічної хімії ІФХ АН УРСР». Постановою Президії АН УРСР № 214 від 12 червня 1975 р. було реалізовано зазначену ухвалу Ради Міністрів УРСР (директором Інституту призначено академіка АН УРСР Л.М. Литвиненка).
Таким був тернистий шлях, пройдений від лабораторії тонкого органічного синтезу ФТІНТ АН УРСР до ІнФОВ АН УРСР.
Наукові інтереси Є.В. Титова – вивчення зв’язку між будовою і реакційною здатністю, а також міжмолекулярними взаємодіями різних класів органічних сполук з широким використанням самих різних фізичних (перш за все – спектроскопічних) методів дослідження.
Є.В. Титовим за даними ІЧ-спектроскопії було підтверджено існування відкритого Л.М. Литвиненком на підставі кінетичних даних позитивного мостикового ефекту (ПМЕ) в двоядерних ароматичних амінах.
Протягом ряду років Є.В. Титов методами ІЧ і ЯМР-спектроскопії досліджував водневий зв’язок і протонний обмін в різних системах в залежності від структури взаємодіючих функціональних груп і середовища. У той же час Є.В. Титов проводив дослідження в новому напрямку: вивчення впливу структури ряду класів природних сполук (флавони, флавоноїди, кумаріни, фурокумаріни, антрахінони, кверцитін й ін.) на їх біологічну активність методами молекулярної спектроскопії.
У травні 1973 р. Є.В. Титов успішно захистив докторську дисертацію.
Багато років Є.В. Титов представляв Україну в Міжнародному комітеті з спектроскопії.
За дослідження структури і реакційної здатності багатьох класів азотовмісних органічних сполук (амінів, амідів, гідразинів, гідразидів), а також N-, О-ацильних солей органічних основ Є.В.Титов і В.І. Рибаченко були удостоєні премії ім. Л.В. Писаржевського Національної Академії наук України.
Починаючи з 80-х років Є.В. Титов починає дослідження зі створення нових видів рідких палив, альтернативних нафті та газу, використовуючи, головним чином, методи реології.
Є.В. Титов – автор монографії з ІЧ-спектрів природних сполук, понад 250 статей і ряду винаходів, які знайшли застосування в практиці. Підготував 2 докторів наук і понад 20 кандидатів хімічних наук.