До 100-річчя від дня народження академіка Леоніда Михайловича ЛИТВИНЕНКА

12 січня 2021 року виповнюється 100 років від дня народження Леоніда Михайловича ЛИТВИНЕНКА (12.01.1921 – 26.10.1983) – українського хіміка, Академіка АН УРСР.
У 1975 р. Л. М. Литвиненко організував Інститут фізико-органічної хімії і вуглехімії АН УРСР, якому після смерті Леоніда Михайловича надано його ім’я.

ФІЗИКО-ОРГАНІЧНА ХІМІЯ 60-70-х РОКІВ,
ТРИ ВКЛАДИ АКАДЕМІКА Л.М. ЛИТВИНЕНКА

доктор хімічних наук, професор Опейда Й.О.

There has grown up a body of fact, generalization, and theory that may properly be called physical organic chemistry. The name implies the investigation of the phenomena of organic chemistry by quantitative and mathematical methods.

 Louis P. Hammett, 1940

Річниця від дня народження академіка Л.М. Литвиненка – видатного вченого в області фізико-органічної хімії та талановитого організатора, є доброю нагодою відзначити його три великі вклади в розвиток цієї науки. Символічно, що ця дата збігається з датою народження самої фізико-органічної хімії. Адже саме в 20-х роках минулого століття було поставлено експериментальні роботи та потрактовано, з використанням кількісних і математичних методів їх результати, використовуючи підходи, які згодом отримали назву фізико-органічних.

Першим є вклад Л.М. Литвиненка у розвиток фізико-органічної хімії – нової і не усіма визнаної на час його наукової діяльності області хімії, відображений в його книгах, статтях, винаходах, де викладено результати досліджень в області теорії та практики органічних реакцій, керованого ним великого наукового колективу.

Другим вагомим вкладом є організація науково-дослідного академічного Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії НАН України (ІнФОВ НАН України), де він був беззмінним директором і якому присвоєно ім’я Л.М. Литвиненка. Більшість відділів  Інституту розробляли теми, пов’язані з фізико-органічною хімією.

Третім вкладом була організація Донецького державного університету, де академік Л.М. Литвиненко був першим ректором. На хімічному факультеті ним було організовано дві кафедри: органічної хімії та біохімії, де студентів та аспірантів навчали  розробленим фізико-органічною хімією інструментам, які можна використовувати для розуміння природи хімічних реакцій, контролю та створенню нових процесів та речовин.

Історія виникнення фізико-органічної хімії та її розвиток у 50-70-х роках 20-го століття.

Виникла фізико-органічна хімія з органічної хімії, яка довго вважалась мистецтвом, для розвитку якої виявилось достатньо наглядних структурних моделей органічних молекул. Успішно також розвивалась фізична хімія, яка на рівні законів хімічної термодинаміки пояснювала і передбачала перебіг хімічних реакцій. Витоки області хімії, названої фізична органічна хімія, знаходять у роботах, де для органічних реакцій використовували фізичні методи чи теорії, зазвичай датуються початком ХХ століття. Сюди відносять роботи В. Мейєра [[1]], в яких введено поняття стеричної перешкоди, роботи Ю. Штігліца, де висловлена гіпотеза  щодо існування карбокатіонів [[2]], роботи М. Гомберга про відкриття вільного радикала трифенілметилу [[3]]. До хіміків фізико-органіків зараховують Х. Меервайна, який в 1922 р. вивчав кінетику перегрупування похідних терпену в різних розчинниках. Це був не звичний для хіміків-органіків підхід і висновок про те, що перегрупування відбувались за участі нестійких іонних органічних проміжних сполук, а загальноприйнятим вважалось, що іонні хімічні частинки є виключно областю неорганічної хімії [[4]]. Становлення фізико-органічної хімії датується періодом між 1920-1940 роками.

В 20-х роках почалось більш чітке формулювання ключових понять у фізичній органічній хімії. З’явилось перше лінійне рівняння вільної енергії, відношення Брнстеда [[5]]. На початку 20-х були сформульовані поняття про основні реактивні проміжні хімічні частинки, а саме карбокатіони, вільні радикали, карбаніони та карбени, почали застосовуватись кінетичні дослідження механізмів реакції; розглядались окремі фактори, що дозволяють описати взаємозв’язок структура – реактивність, такі як стереохімія, стеричні ефекти та електроннi ефекти замісників.

Досягнутий прогрес у представленні нуклеофільних заміщень у молекулярних термінах Льюїса [[6]]. Для пояснення органічної структури та механізмів реакції Лоурі, Інгольдом і Робінсоном [[7], [8], [9],[10]] були введені ідеї про електронні переміщення. З 1920-х років починається розвиток квантової хімії і Е. Гюккелем закладено основи використання її для опису електронної структури та реакційної здатності органічних сполук. Це також був період запеклих суперечок, взаємозв’язки між різними дослідженнями не були очевидними, не було консенсусу щодо багатьох механізмів. Багато загальноприйнятих теорій сприймались з недовірою, а карбокатіони та вільні радикали дехто вважав вимислом, незважаючи на експериментальні докази їх існування.

Описуючи цей період розвитку органічної хімії К. Інгольд стверджував, що «мистецтво предмета [зменшувалось], його наука зростала» [[11]]. У 1934 р. К. Інгольд опублікував “Принципи електронної теорії органічних реакцій” [[12]], а Л. Гаммет закріпив назву за новою областю хімії публікацією підручника 1940 року «Фізична органічна хімія» [[13]], де визначив фізичну органічну хімію як «…дослідження явищ органічної хімії кількісними та математичними методами». Почався її розвиток як окремої науки. Наприкінці 1950-х та на початку 1960-х років відбулось широке впровадження фізико-органічної хімії в навчальні плани з хімії для студентів і невдовзі з’явились фундаментальні підручники з цієї дисципліни [[14], [15], [16], [17], [18]].

Особливе значення для визнання фізико-органічної хімії як чітко визначеної дисципліни мала організація першої конференції з механізмів реакцій Ч.К. Прайсом (Нотр-Дам) та П.Д. Бартлеттом (Гарвард) у вересні 1946 р. в університеті Нотр-Дам. Довгу історію має серія конференцій з фізико-органічної хімії, що проводяться під егідою IUPAC, з моменту їх першої – в Кран-сюр-Сієр (Швейцарія) в 1972 р. до 24-ої (ICPOC 24) – у Фару, Португалія, 2018 р.

Американське хімічне товариство запровадило премію Д. Норріса з фізико-органічної хімії. Першим нею був нагороджений К. Інгольд (1965 р.), а другим – Л. Гаммет (1966 р.).

Широкі дослідження із застосуванням фізичних методів і використанням фізико-хімічних, термодинамічних та кінетичних моделей для встановлення кількісних залежностей між структурою сполуки і її властивостями в органічній хімії сприяло появі та розвитку фізико-органічної хімії. Такі питання, як “селективність – реактивність” [[19]];  “лінійність LFER” [[20]], ступінь, до якого лінійні співвідношення вільної енергії (LFER) надають інформацію щодо структури перехідного стану [[21]];  обґрунтованість існування ізокінетичної температури [[22]] та багато інших також стали предметом активного дискурсу в фізико-органічній хімії, провідними представниками якої того часу були К. Інгольд, Л. Гаммет, С. Вінштейн, Дж. Геммонд, П. Бартлетт, Ф. Вестгеймер, В. Пальм. Сприяв забезпеченню збалансованого органічного та фізичного підходів П. Бартлетт, який наголошував на ролі синтетичної хімії, як засобу, для перевірки фізико-органічних теорій.

1960-ті та 1970-ті роки можна вважати розквітом «класичної» фізико-органічної хімії. Її розвиток, часто супроводжуваний суперечками та розбіжностями серед найвизначніших хіміків епохи, привели до уточнення інтерпретації ефектів замісників, розчинника та  анхімерної співдії.

Саме у 50-70-их роках 20-го століття є роками, коли в цій області ефективно і плідно працював академік Л.М. Литвиненко.

Про Донецький науковий центр.

Наука останніх століть – це передусім її інституції. Можливість їх створення випадає далеко не всім, навіть найвідомішим вченим. Л.М. Литвиненко отримав такий шанс і успішно використав його для розвитку обраної ним науки. Тут необхідно сказати про історичні передумови. У середині 1950-х років у вугільній промисловості Донбасу намітились кризові явища: знизились темпи вуглевидобутку, наростала кількість невирішених соціальних проблем у шахтарських містах і селищах Донбасу. Управлінський та інженерний досвід керівника області В.І. Дегтярьова, свідчили про необхідність активізації науково-технічного розвитку краю. Разом з тим аналіз наукового потенціалу Донбасу на початку 1960-х років вказував на серйозні проблеми в науковому забезпеченні регіону. Рівень наукових досліджень у фундаментальних науках залишався невисоким. Для розвитку Донбасу необхідно було розвивати фундаментальні дослідження в галузі математики, механіки, фізики, хімії, геології, біології. Було прийняте рішення, підтримане академіком Б.Є. Патоном, про створення Донецького наукового центру Академії наук України.

У 1964 році Литвиненко Л.М., за дорученням Президії  АН УРСР, розпочинає роботу з організації хімічного інституту АН УССР у м. Донецку. Л.М. Литвиненко зустрівся з нелегким завданням – за короткий час, фактично з нічого, організувати спочатку сектор хімії при фізико-техничному інституті АН УССР, потім – Донецьке відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського АН УРСР (ДОФОХ ІФХ АН УРСР), а потім – у 1975 році академічний Інститут.

У 1965 році Л.М. Литвиненка призначено першим ректором Донецького університету. У справі з Університетом було дещо легше, його було започатковано на базі педагогічного інституту, але факультетів з природничих наук там не було. Хімічний факультет та лабораторії ДОФОХ ІФХ АН УРСР треба було створити, починаючи з облаштування приміщень (класів, виділених під лабораторії у колишній середній школі), придбання та виготовлення потрібного  наукового  обладнання. Масштаб робіт зі створення наукового центру був грандіозний. Тільки для прийому вчених було споруджено більше 20 тис. м2 лабораторних площ, житлові будинки з більше ніж 400 квартирами, аспірантський гуртожиток. Було виділено кошти і відведено землю під будівництво академічних інститутів – хімічного та фізичного профілю.

У 1965 році Л.М. Литвиненка обирають дійсним членом АН УССР. Л. М. Литвиненко був першим головою Донецького наукового центра АН УРСР У 1965 році Литвиненко Л.М. відкриває й очолює (1965-1968 р.) кафедру органічної хімії, професором якої він залишався до кінця свого життя.

Фото 1. На місці закладки корпусів академічних інститутів у м. Донецьк.

Директор ІнФОВ академік АН УРСР Л.М. Литвиненко, президент АН УРСР академік Б.Є. Патон, заступник директора ІнФОВ к.х.н. Л.М. Капкан та директор Фізико-технічного інституту АН УРСР академік АН УРСР О.О. Галкін (зліва на право).

У доволі короткий термін було побудовано Інститут фізико-органічної хімії і вуглехімії та хімічний факультет Донецького державного університету. Ми отримали нові, обладнані для хімічних дослідів, лабораторії, куди нарешті й перейшли  з різних винайманих приміщень, розкиданих по Донецьку.

Дослідне виробництво Інституту.

У цей час Президія академія наук УРСР, за ініціативи академіка Б.Є. Патона, приймає рішення про створення при академічних інститутах Дослідних виробництв. Варто відмітити, що вони не фінансувались з бюджету Академії, а мали самі заробляти кошти, тобто виробляти цінні реактиви. Леонід Михайлович вирішує створити при Інституті Дослідне виробництво. Це було актуальне рішення, що скорочувало дистанцію між розробками наукових відділів та промисловістю. Становлення Дослідного виробництва Інституту йшло складно, та справи покращились, коли директором було призначено Ю.О. Васильєва. За його зусиль налагодилася взаємодія між відділами та виробництвом, було розпочато виробництво унікальних, дефіцитних хімічних продуктів, що забезпечило надійне надходження коштів і збільшення штату працівників Дослідного виробництва.

Кадри вирішують все.

Стан на Донеччині з науковими кадрами вищої кваліфікації – кандидатів і докторів наук був вкрай незадовільним. На початку 1962 роках у вузах і науково-дослідних інститутах у найбагатшій в Україні області працювало всього біля 30 докторів наук (з них 14 – у медичному, 13 – у політехнічному інститутах) [[23]]. Надважливою була проблема кадрів і, як показали результати, Л.М. Литвиненко з нею блискуче впорався.

Фото 2. Заступники директора ІнФОВ АН УРСР – кандидати хімічних наук А.Ф. Попов та Л.М. Капкан, директор Інституту академік АН УРСР Л.М. Литвиненко, директор Дослідного виробництва Інституту Ю.О. Васильєв (зліва на право).

Л.М. Литвиненко керуючись лише йому відомими принципами та високо цінуючи у вчених людські якості він запросив для керування науковими дослідницькими підрозділами та групами відомих на радянському просторі фахівців, роботи яких були близькі, або необхідні для вирішення проблем фізико-органічної хімії. Це були чл.-кор. АН УРСР, д.х.н., професор Р.В. Кучер (фізична хімія радикальних реакцій, дослідження зв’язку між структурою та реактивністю хімічних частинок у радикальних реакціях), чл.-кор. АН УРСР, д.х.н., професор С.М. Баранов (синтетична органічна хімія, дослідження зв’язку між структурою та фармакологічними властивостями органічних сполук), к.х.н. Є.В. Тітов (фізико-хімічні методи дослідження органічних реакцій), к.х.н. О.І. Качурін (дослідження впливу властивостей розчинника на хімічні органічні реакції), к.х.н. В.І. Дуленко (синтетична органічна хімія, автор іменної реакції Дорофеєва-Дуленка), к.х.н. О.П. Швайка (хімія оксазолів та реакції рециклізації), к.х.н. Б.І. Черняк (кінетика рідинно-фазних реакцій окиснення органічних сполук).

При організації фізико-органічних відділів у ДОФОХ ІФХ АН УРСР і в ІнФОВ, та кафедр у Донецькому державному університеті кадрову проблему Л.М. Литвиненко вирішував, у першу чергу, за рахунок випускників хімічного факультету Харківського державного університету, яких він навчав, та науковців науково-дослідних інститутів, роботи яких знав. Це були А.Ф. Попов, Р. С. Попова, В.І. Рибаченко,  А.І. Кириченко, В.А. Савьолова, М. М. Олійник, Л. М. Капкан, В.А. Дадалі, Г.Д. Тіцкий, І.В. Шпанько, В. М. Білобров, Л. А. Перельман.

Важливим для підготовки власних кадрів було створення Спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій з хімічних спеціальностей. У 1969 році спочатку в Донецькому державному університеті ректором Л.М. Литвиненком було створено Спеціалізовану раду із захисту кандидатських дисертацій хімічного профілю. З 1974 році в Інституті фізико-органічної хімії і вуглехімії почала працювати Спеціалізована вчена рада із захисту кандидатських, а згодом і докторських дисертацій, під головуванням Л.М. Литвиненка, за спеціальностями фізична хімія та органічна хімія, де захищались також дисертації з фізико-органічної хімії (раніше ВАКом СРСР такої спеціальності  передбачено не було!). Спеціалізована вчена рада працювала без зауважень з боку ВАК і постійно переатестовувалась. За період її роботи (1974 – 2014 рр.) було захищено понад 300 дисертацій (кандидатських та докторських) співробітниками ІнФОВ, Донецького державного університету, науково-дослідних інститутів та вузів Донбасу в галузі хімічних наук.

Фото 3. На засіданні Спеціалізованої вченої ради ІнФОВ АН УРСР. Голова спеціалізованої вченої ради – академік АН УРСР Л.М. Литвиненко та секретар вчений секретар спеціалізованої вченої ради – кандидат хімічних наук Й.О. Опейда (зліва на право).

Дискусії довкола фізико-органічної хімії.  

У світовій літературі дискусії довкола фізико-органічної хімії велись давно. Нова галузь викликала певну недовіру, її значення недооцінювалось або навіть заперечувалось. Це проявлялось у хіміків різних країн, але особливо в Німеччині. Однією з перешкод для визнання фізичної органічної хімії в Німеччині був великий успіх німецьких академічних та промислових дослідників саме у галузі класичної синтетичної органічної хімії та біохімії. Її досягнення забезпечували значну фінансову підтримку, зокрема з боку фармацевтичної промисловості, що дозволяло залучати дослідників  та студентів. Виразником таких поглядів можна вважати В. Гюкеля, який розглядаючи розвиток органічної хімії [[24]], використовуючи загально філософські поняття, відмічав значення дедуктивного методу, оскільки він спирається на сучасні концепції атомної структури та хімічних зв’язків і де відбувається перехід від знання загальних закономірностей (інколи навіть не чітко сформульованих знань та умінь в області синтезу) до окремого його прояву. Інші роботи, де використовується переважно індуктивний метод переходу від знання окремих фактів до знання загального, створення високоспекулятивних теорій, незважаючи на те, що ці теорії можуть бути дуже геніальними і, зрештою, виявитись правильними, для практики є менш корисними. Це найчіткіше виражені закиди зі сторони «корисної» синтетичної хімії. Навіть в наші дні дискутується питання, чи варто навчати органічної хімії як науки [[25]].

З іншої сторони, 20-30-ті – це роки перших значних успіхів квантової хімії. Е. Гюккель (брат В. Гюккеля) запропонував метод молекулярних орбіталей для квантово-хімічних розрахунків хвильових функцій і енергій подвійних зв’язків в органічних сполуках. Він отримав пояснення стійкості ароматичних сполук на основі цього методу (правило Гюккеля). Л. Полінг запропонував метод валентних зв’язків, заснований на уявленні про те, що кожна пара атомів у молекулі утримується разом за допомогою однієї або декількох загальних електронних пар. Це дозволило йому передбачити будову та реактивність багатьох хімічних частинок. Тож здавалось, що перспективи квантової хімії у вирішенні основних проблем органічної хімії – знайти зв’язок між структурою та властивостями органічних молекул, лежать саме тут.

Дискусії на союзному рівні.

В основоположній монографії Л. Гаммета останній розділ присвячений фізико-органічній хімії радикалів та реакцій окиснення, що були предметом дослідження у відділі радикальних процесів Інституту. Найпотужнішою школою з фізико-органічної хімії була школа професора В. Пальма в Тартуському університеті, Естонія [[26], [27]]. Будучи аспірантом, я отримав можливість попрацювати кілька тижнів у лабораторії  В. Пальма, який прийняв мене на прохання мого керівника, академіка Р.В. Кучера. Більшість часу я провів в його робочому кабінеті, де стояла велика шафа з відбитками статей, надісланих професору В. Пальму їх авторами. Професор не тільки дозволив мені користуватись його бібліотекою, але й охоче допомагав зрозуміти суть робіт. Принагідно він зачепив важливу і актуальну тему про дискусії довкола розвитку фізико-органічної хімії, розповідаючи про перипетії, які у нього виникли з Інститутом хімічної фізики АН СРСР при захисті докторської дисертації. У цьому, очолюваному Нобелівським лауреатом, академіком М. Семеновим, Інституті вважали найбільш  продуктивним шляхом пошуку підходів до опису залежностей властивостей хімічних сполук, зокрема їх реактивності – ключової хімічної властивості, від їх електронної будови, описуючи рух ядер та електронів законами квантової механіки, статистичної фізики та хімічної кінетики. Методи класичної фізико-органічної хімії не були достатньо обґрунтованими.  Тож, коли В. Пальм звернувся в Інститут хімічної, стосовно захисту ним докторської дисертації, йому було відмовлено. Захистився він успішно в Ленінградському університеті.

Дискусії  в Інституті.

Гарячими були дискусії між чл.-кор. АН УРСР Є.С. Рудаковим та чл.-кор. АН УРСР С.Н. Барановим про значення і переваги методів класичної фізичної хімії та хімічної кінетики і «корисної» синтетичної хімії, яка часто справедливо тяжіла до мистецтва.

Є.С. Рудаков, який дещо пізніше був запрошений до Інституту Л.М. Литвиненком разом зі своїми співробітниками (В.В. Замащиковим, В.П. Третьяковим, О.М. Осиповим, Р.І. Рудаковою, І.В. Кожевніковим), уособлював суворий фізико-хімічний кінетичний підхід до вивчення каталізу в процесах окиснення та хімічної кінетики.

Фото 4. Чл.-кор. АН УРСР Є.С. Рудаков і чл.-кор. АН УРСР С.Н. Баранов у кабінеті академіка АН УРСР  Л.М. Литвиненка (зліва на право).

С.Н. Баранов вважав, що безперечна «корисність» синтетичної органічної хімії виправдовує її підходи, які межують подекуди швидше з мистецтвом. Яскравим представником цього напрямку був його учень Роберт Кочканян, який в своїх планах синтезу часто піднімався до захоплюючих фантазій.

Про протистояння фізико-органічна хімія – квантова хімія.

?Після призначення мене вченим секретарем спецради Інституту, я був відряджений до ВАК СРСР на консультацію, де отримав вичерпні інструкції від голови експертної ради з природничих наук. У розмові активну участь брав експерт – д.х.н А.Л. Бучаченко з Інституту хімічної фізики СРСР. Мене попросили висловити свою думку з приводу певних офіційних матеріалів. Це була товста папка документів, де, як виявилося, були докази, щодо відхилення клопотання спецради Інституту фізичної хімії АН УРСР, щодо присудження співробітнику нашого Інституту Є.В. Тітову докторського ступеня.

Спочатку йшлося про наукові закиди. Суть проблеми мені була добре зрозуміла, бо в нашому Інституті на семінарах також точились дискусії між прихильниками методів прикладної квантової хімії і «чистими» фізико-органіками. Траплялося, що результати квантово-хімічних розрахунків не  підтверджували фізико-хімічних уявлень про механізм реакції та електронні взаємодії її учасників. Це був початок 70-х. Тоді для хіміків був доступний метод CNDO, один з перших всевалентних квантово-хімічних методів. Через прийняті в ньому спрощення можна було на тодішніх комп’ютерах обчислювати досліджувані молекули, однак точність отриманих результатів була дуже малою. Через те опиратися на них треба було обережно. Гарячі дискусії з подібного питання в нас велись на семінарах неодноразово. Докази, що були отримані доступними методами квантової хімії, не могли бути достатніми. Висловлені мною аргументи здалися вагомими для А.Л. Бучаченка. Стосовно інших закидів, про формальні та етичні порушення, на мою думку, звернення до нашого Інституту було доцільним, оскільки захист відбувався не в нас. Так воно і сталось, прийшов офіційний запит, відповідь ІнФОВ з Донецька і присвоєння Є.В. Тітову ступеня доктора хімічних наук.

Загалом прямо чи не прямо на семінарах Інституту заперечувалась застосовність класичних методів квантової хімії до обґрунтування підходів у фізико-органічній хімії. Не вступав у пряму дискусію керівник відділу теоретичної хімії доктор фізико-математичних наук М.М. Мєстєчкін. Разом з тим треба згадати про знакову роботу його аспіранта, а потім і докторанта Ю. Висоцького, в якій він зробив вдалу спробу, з використанням метода збурень, показати можливості квантової хімії для пояснення залежностей типу структура – реактивність [[28]].

Результати дослідження. Наукові досягнення.

Саме на 60-70-ті роки й припадає наукова діяльність великої групи молодих і вмотивованих дослідників, що приїхали з академіком Л.М. Литвиненком з Харківського державного університету, де починаючи з середини 50-х він провів ряд важливих досліджень в області каталізу органічних реакцій і взаємозв’язку між будовою і реакційною здатністю органічних сполук.

У роботах Л.М. Литвиненка розробляється новий для органічної хімії напрямок – екстратермодинамічний підхід, пов’язаний з пошуком, за допомогою кореляційного аналізу, залежностей між структурою реагентів та характеристиками їх реакцій [[29], [30]]. Цей підхід покладений в основу отриманих Л.М. Литвиненком із співробітниками кореляційних рівнянь, що описують залежність структура – реактивність для реакцій такого важливого класу органічних сполук як аміни [[31], [32]]. З’являється серія його наукових робіт, присвячених дослідженню кінетики ацилювання амінів, взаємозв’язку структури органічних сполук та їх реакційної здатності, ефектам середовища, нуклеофільного і загальноосновного каталізу реакцій ацильного переносу в неводних середовищах. Цей підхід виявився продуктивним при встановленні нових залежностей типу структура молекули – її біологічна активність [[33],  [34]].

Академіком Литвиненком Л.М. продовжено розпочаті у Харкові роботи з вивчення нового явища у фізико-органічній хімії – мiсткового ефекту. Це вплив замiсникiв на реакційний центр, що проявляється в змiнi його реактивностi чи основностi при введеннi в молекулу мiж замiсником і реакційним центром роздiлювальної ланки (мiстка з одного або кількох атомів чи груп). Кандидатом хімічних наук А.Ф. Поповим та його групою [[35], [36]]  детально вивчено коло систем де проявляється позитивний містковий ефект (ПМЕ). Це зокрема бiфенiльні системи, де фенільні кiльця роздiлені гетероатомами з неподiленою електронною парою або гетероароматичним ядром. Важливо, що кiлькiсне трактування ПМЕ вдалось представити в рамках концепцiї лінійності вільних енергій, як рiзниці мiж вiльними енергiями активацiї реакцiй сполуки з мiстком та без нього при наявностi тих же замісників. У поняттях класичної фізико-органічної хімії сформульовано основні умови прояву ПМЕ.

Ґрунтуючись на результатах широких експериментальних досліджень [[37], [38], [39]] Л.М. Литвиненко розробляє теорію бiфункцiонального каталiзу. Цей особливий вид каталізу бiфункцiйними хімiчними сполуками вiдбувається за механiзмом, в якому обидвi групи беруть участь у лiмiтуючiй стадiї через циклiчний промiжний комплекс. Каталiтична дiя такого каталiзатора є бiльшою нiж адитивна дiя двох рiзних каталiзаторiв, кожен з яких має одну з двох функцiйних груп бiфункцiонального каталізатора [[40], [41], [42]]. Крім великого значення для практичної хімії, виявлені ним закономірності є першим кроком до зрозуміння того, як діють ферменти в живому організмі і яким має бути шлях до створення подібних за своєю активністю і селективністю високоефективних каталітичних систем на основі ферментів [[43]]. Ці результати були узагальнені в оглядовій статті та монографії [[44], [45],] і знайшли широке визнання. Найбільш цитованою за даними GoogleScholar (на 22.11.2020) є робота [[46]], яка, до речі, цитується у сучасній фундаментальній монографії [[47]].

У 1969 р. за цикл робіт в галузі дослідження механізмів органічних реакцій і дії органічних каталізаторів Л.М. Литвиненка було нагороджено премією імені Л. В. Писаржевського.

Далеко не всі результати дослідження школи академіка Л.М. Литвиненка з фундаментальної та прикладної фізико-органічної хімії згадано в цій статті, лише ті, які є ориґінальними та вносять вагомий вклад у світову фізико-органічну хімію.

Вклад у розвиток хімії на Донбасі.

Зусилля Л. М. Литвиненка розвинути фундаментальні дослідження з хімії на Донбасі були спрямовані на вирішення практичних завдань цього регіону. Так, проблемам вуглехімії Леонід Михайлович завжди надавав особливого значення. За його ініціативи створювались вуглехімічні відділи. Для розвитку цього напрямку було запрошено енергійного вуглехіміка, к.х.н. В. І. Саранчука, який крім наукової роботи брав активну участь у житті Інституту. Частина наукової тематики в кожному з решти відділів Інституту була присвячена вивченню вуглехімічних проблем в аспекті тих теоретичних засад, які розроблялись у даному відділі.

За період 1966-1980 років академік Литвиненко Л.М. у Донецьку створив активно діючий науковий колектив хіміків, здатний вирішувати складні проблеми, що поставали перед хімічними підприємствами Донеччини.

Фото 5. Засідання робочої групи присвячене  підведенню підсумків результатів спільних робіт ДонДУ, ІНФОВ АН УРСР та концерну «Стирол». Головує академік Л.М. Литвиненко (в центрі), доповідає – доцент університету В. Мельниченко (праворуч).

Спогади.

Я не входив в коло близьких знайомих Леоніда Михайловича і практично не пригадую, щоб був з ним десь у неформальній обстановці. Звісно ми багато спілкувались як голова і секретар Спеціалізованої вченої ради, то були ділові розмови, де вирішувались поточні справи. Але я добре пам’ятаю мою першу розмову з ним, що відбулась невдовзі після того, як я захистив кандидатську дисертацію і дві, нажаль, останніх, коли я вже був доктором наук і керував відділом радикальних процесів.

Спочатку про першу. На одному із семінарів, який вів Леонід Михайлович, його аспірантка доповідала результати роботи з класичної фізико-органічної тематики. Великий  експеримент, відпрацьовані методики але при інтерпретації механізму мені здалося, що може бути інше пояснення. Про що я й запитав. Дисертантка відповіла, що висновок підтверджується іншими роботами кафедри. Я подякував і все було б нічого, але після семінару ми дружно усі пішли в найближчу їдальню і в черзі зав’язалась дискусія, де фізико-органіки доводили, що я не маю рації з тим уявним механізмом. Вони посилались крім усього на авторитети, в тому числі на академіка. Я не все був схильний визнати. Словом дискусія вийшла гарячою. Десь через день мене покликали до директора. Леонід Михайлович запросив сісти і несподівано питає: «Иосиф, почему Вы говорите, что гетерогенный разрыв связи всегда менее выгодный чем гомогенный?» Я напружився, бо це був мій аргумент з дискусії у їдальні, що підважував «загальноприйняте». Коротко на цифрах пояснив. Леонід Михайлович уважно слухав, уточнював. А далі перейшли до питань дискусії про механізми, яка відбулась після семінару. Побачивши його зацікавленість і доброзичливість почув себе вільніше, що посприяло точності моїх доказів. Підводячи підсумок тривалої розмови академік несподівано запитав: «Вы не откажетесь быть оппонентом  по этой работе?»  Звісно я погодився.

Йшли роки. Після від’їзду академіка Р.В. Кучера мене, тоді ще кандидата наук, призначили керівником відділу радикальних процесів (47 чоловік). Кінець 1982 року. Секретар просить зайти до директора. Заходжу. Леонід Михайлович запрошує сісти і питає: «Иосиф, Вам нужен такой большой отдел?»  «Нет,» – відповідаю, думаючи, що він хоче розділити його, в чому була певна логіка. Але продовження дещо спантеличило. Прийшло розпорядження скоротити штати Інституту на 14 одиниць, у відділі треба скоротити  6 чоловік. Коротка розмова зменшила це число на одиницю. Порадились у відділі, склали список. Попросив для двох відтермінувати звільнення, щоб допомогти їм знайти нову роботу. На що отримав згоду.

Навесні 1983 року, підписуючи документи Спеціалізованої вченої ради до дисертації на каталітичну тему, Леонід Михайлович несподівано запитав, чому ми не займаємось каталізом. Я відповів,  що не маємо відповідного обладнання для вивчення каталізу на рівні елементарних стадій, як цього вимагає фізико-органічна хімія, а з іншого боку, пожартував я,  поки що не знайшли органокаталізатора для цих процесів. Він усміхнувся: «А Вы хорошо искали?»

Невдовзі Леоніда Михайловича не стало. Насувалися нелегкі часи. Проблема недофінансування стала хронічною і її довелось вирішувати його учневі, академіку А.Ф. Попову. Обраний директором Інституту, намагаючись зберегти традиції, закладені його вчителем, він стійко вів Інститут крізь вир наступних подій.

А до проблем каталізу ми у відділі радикальних реакцій все таки  прийшли. Через якийсь час було знайдено високоефективні органокаталізатори (N‑гідроксиіміди) радикально-ланцюгових реакцій окиснення, які стали предметом наших детальних досліджень [[48]]. Залежність реактивності органічних субстратів від їх будови в таких каталітичних процесах [[49]], а також прискорюючи дія органічних кислот при окисненні органокаталізатора [[50]] добре кількісно описується з використанням принципів фізико-органічної хімії. Предметом фізико-органічної хімії є вплив разчинників на перебіг хімічної реакції. Виявилось також, що в основних середовищах луги та аміни каталізують окиснення органічних субстратів молекулярним киснем [[51]]. Ефективним цей каталіз є і  у випадку  окиснення вугілля молекулярним киснем [[52]]. Так у м’яких умовах можна окиснити вугілля усіх марок крім антрацитів.

З родини Л.М. Литвиненка я знав лише його сина Сергія, спочатку як студента. Навіть не його я запримітив, а дружню групу хлопців. Це були С. Литвиненко, К. Чотій, А. Смородінський, О. Єфременко, А. Матвієнко. Здібні студенти, які мали потяг до наукової роботи, згодом стали добрими фахівцями, більшість успішно працювали в нашому Інституті, де виросли у високо професійних хіміків.

Ближче я впізнав Сергія на початку 10-х, коли він опановував квантово-хімічні методи для аналізу механізмів досліджуваних ним реакцій, які вважав необхідними для завершення докторської дисертації. Якогось вечора він зайшов з проханням допомогти в оцінці отриманих результатів. У розмові з’ясувалось, що він придбав сучасну програму та підручники з квантової хімії і вже  детально їх простудіював. Виконав розрахунки і для одної реакції квантова хімія точно підтверджувала механізм, а для другої – ні. Знову сакраментальні для фізико-органічної хімії питання, чи правильно представляємо механізм реакції за наявними експериментальними даними (мені згадалась тоді перша розмова з Леонідом Михайловичем, суть була така ж і навіть інтонації в мові Сергія подібні). Чому більше вірити – висновкам з експериментальних даних чи результатам квантово-хімічних обчислень, виконаних на потужному комп’ютері з найсучаснішою квантово-хімічною програмою. Ми спокійно обговорювали обидва варіанти, а пів століття тому в нашому ж Інституті довкола цього питання відбувались гарячі суперечки з наслідками для однієї з сторін. Дійшли висновку, що треба почати з аналізу механізму. Аналіз, виконаний ним разом з проф. В.В. Замащиковим показав, що інші варіанти малоймовірні. Сергій взявся за аналіз точності квантово-хімічного методу і на моє щире здивування вийшов на наявність у обчисленнях, так званої похибки суперпозиції базисних наборів (Basis Set Superposition Error), яка при обчисленні перехідних станів у випадку багатоатомних реактантів, могла бути значною. Такого в жодному з підручників ще не було. У подальшому доля нас розвела, а Сергієві, нажаль, відпустила мало часу, щоб він довів розпочату справу до кінця.

Перспективи фізико-органічної хімії.

Фізико-органічна хімія є джерелом знань, що дозволяють практичній хімії, де експеримент залишається основним, перед  новим дослідженням в лабораторії спробувати оцінити наступне: чи вигідна термодинамічно ця реакція, як швидко вона йтиме та якими будуть продукти реакції. При цьому мається на увазі, як враховуючи доступні комбінації розчинника,  концентрації, температури, тиску, наявності або відсутності каталізаторів та інгібіторів, світла або інших  видів випромінювання, дана система реагентів може бути перетворена в необхідні продукти.  Відповіді на ці питання намагається дати фізико-органічна хімія.

Завдяки хімічним знанням, хіміки створюють новий світ, що складається з таких корисних хімічних речовин як фармацевтичні препарати, засоби захисту харчових продуктів, парфумерія, електронні матеріали, фільтрувальні тканини для масок, дезинфікуючі засоби.

Інструменти фізичної органічної хімії здатні підказати нам, якою має бути структура синтезованої сполуки щоби вона мала бажані властивості, включаючи біологічні та електронні. Знання закономірностей фізико-органічної хімії допомагають хімікам-синтетикам створювати нові реакції та стратегії для вирішення проблем синтезу, визначення структур як нових сполук, так і тих, що знаходяться в природі. Фізико-органічні засоби також допомагають нам зрозуміти, як природні ферменти здійснюють синтез.

Фізична органічна хімія має чудову історію, вкладаючи розуміння в незрозумілі органічні процеси та властивості. Вона також має велике майбутнє, даючи нам уявлення про взаємозв’язок структури та властивостей хімічних частинок, різноманітних матеріалів, природних біологічно активних сполук. Вона все частіше використовуватиме сучасні обчислювальні методи, щоб полегшити аналіз багатопараметрових кореляційних рівнянь.

Мабуть, найбільш значним результатом вікового періоду досліджень фізичної органічної хімії є велика увага до механізмів органічних реакцій,   структур проміжних сполук та до відношень структура–властивість, що залучило до галузі багатьох найталановитіших хіміків. Сьогодні фізична органічна хімія є важливою теоретичною основою для практики хіміка-органіка, коли розробляється нова реакція або процес. Процвітання органічної хімії, яка опиратиметься на подальший розвиток фізичної органічної хімії, також, безсумнівно, сприятиме зростанню хімії як науки в цілому.

Незважаючи на такі досягнення виникали побоювання чи фізико-органічна хімія як галузь залишиться впізнаваною, та навіть «життєздатною» (читай, чи буде фінансуватися). Такі занепокоєння звучали на симпозіумі IUPAC щодо минулого, сьогодення та майбутнього фізико-органічної хімії [[53]].

Однак переглянувши доповіді на 24-ій міжнародній конференція з фізичної органічної хімії IUPAC (ICPOC 24), де розглядались досягнення і перспективи вивчення механізмів та каталізу, фізичних основ органічної реакційної здатності, супрамолекулярної та системної хімії [[54]], і  прочитавши зміст 1100-сторінкового фоліанта  Е. Ансліна та Д. Догерті [[55]] легко дійти висновку, що перед фізико-органічною хімією, якій присвятив своє життя академік Л. М. Литвиненко постають широкі горизонти.

[1].  Meyer V. Über ein seltsames gesetz bei der esterbildung aromatischer säuren //   Ber. Dtsch. Chem. Ges. – 1894. – Vol. 27. – S. 510-512.[2].  Stieglitz J. On the constitution of the salts of imido ethers and other carbamide derivatives // Am. Chem. J. – 1899. – Vol. 21. – P. 101-111.

[3].  Gomberg M. An instance of trivalent carbon: triphenylmethyl // J. Am. Chem.   Soc. – 1900. – Vol. 22. – P. 757-771.

[4]. Meerwein H. Über die Gleichgewichts-Isomerie zwischen Bornylchlorid, und Camphen-chlorhydrat / H. Meerwein, Konrad van Emster // Berichte der Deutschen Chemischen Gesellschaft. – 1922. – Vol. 55. – S. 2500-28.

[5].  Brønsted J. N. Die katalytische Zersetzung des Nitramids und ihre physikalisch-   chemische Bedeutung / J. N. Brønsted, K. Pedersen // Zeitschrift für Physikalische Chemie. – 1924. – Vol. 108, No 1. – S. 185-235.

[6]. Lewis G. N. Valence and the structure of atoms and molecules. American Chemical Monograph Series. – New York: The Chem.Catalog Co.,– 1923. –172 p.

[7]. Lowry T. M. Studies of electrovalency. Part I. The polarity of double bonds // Journal of the Chemical Society, Transactions. – 1923. – Vol. 123. – P. 822-831.

[8]. Lowry T. M. The transmission of chemical affinity by single bonds // Transactions of the Faraday Society. – 1923. – Vol. 19. – P. 497-502.

[9].  Ingold C. K. The nature of the alternating effect in carbon chains. Part V. A discussion of aromatic substitution / C. K. Ingold,  E. H. Ingold  // Journal of the Chemical Society . – 1926. – Vol. 129. – P. 1310-1328.

[10]. Allan, J. LII.–The relative directive powers of groups in aromatic substitution. Part IV / J. Allan, A. E. Oxford,  R. Robinson,   J. C. Smith. // Journal of the Chemical Society. – 1926. – Vol. 129. – P. 401-411.

[11]. Brock W. The Norton History of Chemistry. – New York: Norton, 1993. –                547 p.

[12].  Ingold C. K. Principles of an electronic theory of organic reactions // Chem. Rev. –  1934. – Vol. 34. – P. 225-274.

[13].  Hammett L. P. Physical Organic Chemistry. – New York, NY: McGraw-Hill Book Co., Ltd., 1940. –  424 p.

[14]. Gould E. S. Mechanism and Structure in Organic Chemistry. – New York, NY: Holt, Rinehart and Winston, Inc., 1959. – 790 p.

[15].  Hine J. Physical Organic Chemistry. – New York, NY: McGraw-Hill Book Co., Inc., 1962. –  552 p.

[16]. Leffler J. E., Grunwald E. Rates and Equilibria of Organic Reactions. – New York, NY: John Wiley and Sons, Inc., 1963. – 458 p.

[17]. Wiberg K. B. Physical Organic Chemistry. – New York, NY: John Wiley & Sons, – 1964. –  591 p.

[18]. Kosower E. M. An Introduction to Physical Organic Chemistry. – New York, NY: John Wiley & Sons, 1968. – 503 p.

[19].  Pross A.  Limitations of the Reactivity-Selectivity Principle. Application to Free Radical Addition to Alkenes and Nucleophilic Aliphatic Substitution  // Isr. J. Chem. – 1985. – Vol. 26. – P. 390-394.

[20].  Kemp D. S. Physical organic chemistry of benzisoxazoles. II. Linearity of the Broensted free energy relation for the decomposition of benzisoxazoles / D. S. Kemp, M. L. Casey // J. Am. Chem. Soc. – 1973. – Vol. 95. – P. 6670-6680.

[21].  Hoz S. Is the transition state indeed intermediate between reactants and products? The Michael addition reaction as a case study // Acc. Chem. Res. – 1993. – Vol. 26. – P. 69-74.

[22]. Lefflekr J. E. Concerning the isokinetic relationship // Nature. – 1965. – Vol. 205, No 4976. – P. 1101-1102.

[23]. Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2011.  – 216 с.

[24].  Hückel W. Theoretical Principles of Organic Chemistry, trans. F. H. Rathmann, vol. 1. – Amsterdam: Elsevier, 1955. – 375 р.

[25]. Healy E. F. Should Organic Chemistry Be Taught as Science? // Journal of Chemical Education. – 2019. – Vol. 96, No10. – P. 2069-2071.

[26]. Пальм В. А. Строение и реакционная способность органических соединений // Успехи химии. – 1961. – Т. 30, №. 9. – С. 1069-1123.

[27]. Пальм В. А. Основы количественной теории органических реакций. – Химия. Ленингр. отд-ние, 1967. – 258 c.

[28]. Высоцкий Ю. Б. О квантово-химической оценке, передающей способности двуядерных мостиковых систем / Ю. Б. Высоцкий, Т. М. Прокопьева, Л. М. Литвиненко // Докл. АН СССР. – 1977. – Т. 234, №. 4-5. – С. 854-858.

[29]. Литвиненко Л. М. Влияние структуры арилсульфохлоридов на скорость их реакций с алифатическими аминами / Л. М. Литвиненко, А. Ф. Попов // Журнал общей химии. – 1966. – Т. 36. – С. 1517.

[30]. Титов Е. В. Влияние заместителей на ИК- и ЯМР-спектроскопические характеристики аминогруппы фенилгидразинов / Е. В. Титов, Л. М. Капкан,  В. И. Рыбаченко,  А. Ю. Червинский // Укр. химический журнал. – 1973. – Т. 39, №.7. – C. 927-932.

[31]. Богатков С. В. Использование стерических констант Тафта для характеристики нуклеофильности аминов / С. В. Богатков, А. Ф. Попов, Л. М. Литвиненко // Реакционная способность органических соединений. – 1969. – Т. 6, №. 4. – С. 1011.

[32]. Тицкий Г. Д. Взаимное влияние заместителей в реакции ацилирования первичных ариламинов и перекрестная корреляция / Г. Д. Тицкий, И. В. Шпанько, Л. М. Литвиненко, В. М. Шулико // Реакционная способность органических соединений. – 1971. – Т. 8. – C. 39-46.

[33]. Dadali V. A. The study of quantitative rules for the interrelation between the structure and spasmolytic activity in the series of bridged benzimidazole derivatives / V. A. Dadali, T. M. Prokopeva,  L. M. Litvinenko, I. V. Komissarov, I. T. Filippov,  Y. B. Vysotskii // Zhurnal Organicheskoi Khimii – 1981. – Vol. 17, No 9. – P. 1969-1976.

[34]. Литвиненко Л. М. Биологическая активность гуминовых кислот и способы ее оценки / Л. М. Литвиненко, Н. В. Дзумедзей & Л. И. Опейда // Докл. АН УССР. –  1980. – №. 8 – C. 44- 49.

[35]. Литвиненко Л. М. Реакционная способность и электронная проводимость в ряду двуядерных мостиковых систем / Л. М. Литвиненко, Р. С. Поповa, А. Ф. Попов  // Успехи химии. – 1975. – Т. 44, №. 9. – С. 1593-1619.

[36]. Перельман Л. А. Исследование кинетики взаимодействия эфиров брoмуксусной кислоты с ароматическими аминами / Л. А. Перельман,                А. Ф. Попов, Л. М. Литвиненко, Л. И. Ворошилова // Реакционная способность органических соединений. – 1971. – T. 8, № 4. – C.1063.

[37]. Литвиненко Л. М. Нуклеофильный катализ кислородным центром в реакциях ацилирования / Л. М. Литвиненко, Г. Д. Тицкий // Докл. АН CCCP. – 1967. – Т. 177. – С. 127-130.

[38]. Литвиненко Л. М. Кислород-нуклеофильный катализ. Кинетика катализируемых N-окисью пиридина реакцій бензоилирования анилина бензоилгалогенидами / Л. М. Литвиненко, Г. Д. Тицкий, И. В. Шпанько // Ж. орг. химии. – 1972. – Т. 8. – С. 1007-1011.

[39]. Савелова В. А. Нуклеофильный катализ. Каталитическая активность пиридиновых оснований и их N-окисей в реакциях сульфамидообразования / В. А. Савелова, Т. Н. Соломойченко, Л. М. Литвиненко // Реакц. способность орган. соед. – 1972. – Т. 9. – С. 665-679.

[40]. Литвиненко Л. М. К вопросу о направленном поиске новых бифункциональных катализаторов / Л. М. Литвиненко, Н. М Олейник, Г. Д. Тицкий // Докл. АН CCCP.  – 1964. – Т. 157, №. 5. – С. 1153-1155.

[41]. Литвиненко Л. М. Бифункциональный катализ карбоновой кислотой реакции образования сложных эфиров / Л. М. Литвиненко, Г. В. Семенюк, Л. Ф. Федорова // Докл. АН CCCP. – 1977. – Т. 233. – С. 371-374.

[42]. Литвиненко Л. М. Бифункциональный катализ диарилфосфатом в реакции образования сложных эфиров / Л. М. Литвиненко, Г. В. Семенюк, Н. П. Жильцов // Укр. химический журнал. – 1978. – Т.44, №.2. – С. 129-131.

[43]. Литвиненко Л. М. Физико-химические аспекты взаимосвязи имидазольного и ферментативного катализа / Л. М. Литвиненко,  В. А. Дадали // Механизмы орг. реакций и межмолекул. взаимодействия. – 1979. – С. 3-32.

[44]. Литвиненко Л. М. Бифункциональный катализ / Л. М. Литвиненко, Н. М Олейник // Успехи химии. – 1978. – T. 47, №. 5. – C. 777-803.

[45].  Литвиненко Л. М. Органические катализаторы и гомогенный катализ / Л. М. Литвиненко, Н. М. Олейник  –  К.: Наук. думка. – 1981. – 259 с.

[46]. Litvinenko L. M. Basicity and stereospecificity in nucleophile catalysis by tertiary amines / L. M. Litvinenko, A. I. Kirichenko // Dokl Akad. Nauk SSSR. – 1967. – Т. 176, №. 1. – С. 97-102.

    [47]. Vogel P. Organic Chemistry. Theory, Reactivity and Mechanisms in Modern Synthesis / P. Vogel, K. N. Houk. – Wiley-VCH, 2019. – 1385 p.

[48]. Опейда Й. О. Інноваційний органокаталіз—перспективний напрямок у реакціях рідинно-фазного окислення молекулярним киснем //  Наука та інновації. – 2015. – T. 11, № 6. – C. 68-74.

[49].  Опейда И. А. Константы скорости и изотопные эффекты для реакции отрыва Н‑атома радикалом PINO от субстратов RH / И. А. Опейда, Ю. Е. Литвинов, О. В. Кущ, М. А. Компанец, А. Н. Шендрик, А. Г. Матвиенко // Журнал физ. химии. – 2016. – Т. 90, №11. – С.1–8.

[50]. Опейда Л. І. Про особливості початкової стадії окиснення                                      N-гідроксифталіміда перманганатом калію / Л. І. Опейда, А. Ф. Попов // Доповіді НАНУ. – 2016. – № 4. – С. 88–91.

[51]. Сердюк А. А. Каталитическая активность аминов в реакции окисления антрона / А. А. Сердюк, М. Г. Касянчук, И. А. Опейда // Журн. орг. химии. – 2014. – Т. 50, № 10. – С. 1460–1464.

[52]. Опейда Л. И. Кинетика окисления гумусовых углей в диметилсульфоксиде // Химия твердого топлива. – 2010. – № 2. – С. 41–46.

  [53]. Tidwell T. T. Eds. Physical Organic Chemistry for the 21st Century / T. T. Tidwell,  Z. Rappoport,  C. L. Perrin,  // A Symposium in Print. Pure Appl. Chem. – 1997. – Vol. 69, No 2. – P.1-76.

  [54] Cristiano M. D. L. The 24th IUPAC International Conference on Physical Organic Chemistry (ICPOC 24) // Pure and Applied Chemistry. – 2020. –Vol. 92, No 1. – P. 1-2.

  [55]. Anslyn E. V. Modern Physical Organic Chemistry / E. V. Anslyn,                           D. A. Doughert. – University Science Books: Sausolito, CA, 2006. –   1099 p.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *